Калькулятор расчета пеноблоков смотрите на этом ресурсе
Все о каркасном доме можно найти здесь http://stroidom-shop.ru
Как снять комнату в коммунальной квартире смотрите тут comintour.net

ЖИТТЯ ПРОЖИТО НЕДАРЕМНО, АБО Так постановили люди

3

    Традиційно напередодні Яблучного Спаса, який православні відзначають 19 серпня, вербівчани щорічно збираються на святкування Дня села. Урочистості розгортаються на центральній площі населеного пункту, яка «притягнула» до себе адмінспоруди, школу, популярні серед місцевих торговельні заклади. Через дорогу, на лобному місці, височіє сільський храм, відкриття якого відбулося торік. Поблизу нього, в затінку дерев, органічно вписалось у сільський архітектурний ансамбль приміщення сільради.

 

     Урочистостям передує серйоз-на підготовка. Представники влади на селі щороку роздумують над тим, чим же ще здивувати своїх односельців, як урізноманітнити їхній відпочинок. І пісень, і танцювальних номерів, і виступів представників оригінального жанру вистачає, та неодмінно під час свята вшановуються кращі представники громади, які уславили себе добрими справами на її благо. Не став винятком і нинішній рік. Вербівчани одностайно висунули на присвоєння звання «Почесний громадянин села Вербівка» кандидатуру Івана Микитовича Перерви, колишнього директора радгоспу «Вербівський». Вісім років – з 1986-го по 1994-й – очолював господарство Іван Микитович, вивівши його в передові за всіма економічно-виробничими показниками. З велелюддя мені вдалося «вихопити» винуватця події на кілька хвилин розмови. Розчулений загальною увагою і складеним йому пошанівком, Іван Микитович охоче «пустився в мандри» тими віддаленими вже в часі роками.

 

     – Родом я з Яковенкового, та на ту пору там була восьмирічка, тож дев’ятий і десятий класи закінчував у Вербівці. Можна сказати, з отроцтва звикся з цим селом, знайшов серед вербівців друзів, які стали моєю надійною опорою в період мого головування. Та хто про це тоді думав? Я навіть гадки не мав, що пов’яжу своє життя з сільським господарством й адміністративною роботою. Мене вабила наука історія, та спроба вступити на історичний факультет обернулася невдачею. Проте довго сумувати не став. Змалку привчений до звичайної сільської праці, бачачи позитивний приклад матері (вона хоча й не ходила в начальстві, проте завжди була серед передовиків і на рядових роботах, і пізніше, коли стала бригадиром рільничої бригади), пов’язав своє життя з сільським господарством. Пригадую, як щойно отримавши диплома і влаштувавшись по-домашньому до яковенківського колгоспу ім. Ватутіна, набрався сміливості й попросив у тодішнього керівника господарства Олексія Миколайовича Мисочки посаду головного агронома. На таку мою зухвалість, як я тепер розумію, він відреагував розумно: не став обвинувачувати в надмірній амбіційності, а порадив спершу походити в «нижчих чинах», щоб уважніше придивитися до роботи, вивчити її зсередини. Саме Олексій Миколайович ще замолоду привчив мене до відповідального і професійного підходу до роботи в сільському господарстві. Його вже давно немає серед живих, а й сьогодні його згадують, і не тільки я, як знаючу і авторитетну у своєму ділі людину.

 

     – Іване Микитовичу, коли Ви відчули, що настав Ваш зоряний час не тільки як аграрія, а й як організатора?

 

     – День 7 лютого 1978 року став поворотним у моїй кар’єрі. За рекомендацією першого секретаря райкому партії я був обраний головою колгоспу ім. Жданова. На загальних зборах борщівці дивились на мене з великою надією і з великим сумнівом. Недовіра зчитувалася з їхніх облич, угадувалась в окремих скептичних вигуках. Мовляв, невже оцей двадцятидев’ятилітній чоловік (чи старшого не знайшлося?) зуміє витягти їх з очевидного економічного провалля?! Судіть самі, надої на одну корову становили 1200 літрів, середня зарплата по колгоспу не перевищувала сімдесяти карбованців, інфраструктура перебувала в занепаді. Я не став давати ніяких обіцянок, стримано розповів про себе, обережно поділився планами на найближчу перспективу. Поступово село ожило: оновився машинно-тракторний парк, виросли, як на дріжджах, нові гаражні приміщення й ферми, свіжим асфальтом заблищали дороги, на заміну пічного опалення прийшло газове, діти пішли до нової школи. Середня зарплата по колгоспу сягнула 700 радянських карбованців. В особливій пошані були доярки, які заробляли більше за механізаторів.

 

      – Тож у Борщівці були закладені підвалини Вашого подальшого успішного сходження кар’єрними сходами.

 

    – Накопичений під час першого головування досвід, безумовно, знадобився, коли я став до роботи у «Вербівському». Мені було вже легше ще й тому, що головним агрономом працював Віктор Тимофійович Нечитайло, завгаром був Микола Васильович Кійко, бригадиром тракторної бригади Василь Миколайович Бардаков. Ми добре розумілися між собою, бо зналися ще зі школи – навчалися в одному класі. Шкода, що ні Віктора Тимофійовича, ні Миколи Васильовича вже немає серед живих. Хвороба не обирає, світла їм пам’ять. Не маю права не згадати добрим вдячним словом і Григорія Петровича Хроля, головного бухгалтера радгоспу, і Валентину Іванівну Осадчу, головного економіста, а також Володимира Павловича Плотнікова, головного зоотехніка, який згодом став моїм заступником із підсобних промислів і будівництва. Аж не віриться, що не стало людини такої кипучої енергії, такої невгамовності. Невдовзі сороковини світлої пам’яті Володимира Павловича, а все ще здається, що візьме до рук гармошку, розтягне міха – і поллється душевна мелодія… І працювати вмів, і відпочивати. Він, як кажуть у народі, на одній нозі обертався, щоб спершу організувати, а потім підтримувати на високому виробничому рівні діяльність швейного, ковбасного, шлакоблочного, а також цехів з виготовлення фарби, плівки (особливим попитом користувалась у тепличників). Була також створена своя будівельна бригада у складі 38 осіб, яка освоювала обсяги роботи на рівні пересувної механізованої колони. На рахунку бригади – 54 колгоспних будинки, зведених за типовим проєктом, ферми, тік, гараж, школа. Розумієте, керівникові замало бути генератором ідей, потрібно мати колег-однодумців, які тебе розуміють з пів слова і працюють з тобою в одній упряжі. Мені поталанило на таких людей. До їхньої когорти я прираховую і згаданого вже Миколу Васильовича Кійка, і Віктора Григоровича Скомороху, які не тільки як механіки і завгари розумілися на машинних механізмах, а й з легкістю освоїли будівельний фах і власноруч звели два автомобільних бокси. Так ладно в них кладка виходила! Люди працювали і мали віддачу. Для мене як керівника це було найголовнішим. Ми ж були насіннєвим господарством. У сезон, коли достигали овочі, робочих рук бракувало. Та мені не коштувало особливого труда вмовити людей, зайнятих на інших роботах, вийти в поле, бо знали, що за це обов’язково буде віддяка, і не тільки словесна.

 

     – Іване Микитовичу, за Вашого головування сіли за нові парти в новій школі не тільки малі і юні борщівці, а й вербівчани.

 

    – На той час директором Вербівської школи працював Іван Йосипович Білодід. Він прекрасно розумів, що селу потрібна нова школа, і знав, яку «струну» зачепити в моїй чутливій душі. Якось він завів таку розмову: «Іване Микитовичу, Ви ж – син учителя, тому Вам як нікому повинно бути очевидно, що Вербівці не обійтися без нового навчального приміщення. При згадці про батька, який, до речі, майже до сімдесяти років працював учителем, у мене й сьогодні набігає на око сльоза, а тоді я й зовсім розчулився, тим паче, що зволікати з будівництвом школи вже не можна було. Сьогодні це одна з кращих шкіл району. Мені приємно усвідомлювати, що саме мені довелося стояти біля витоків її будівництва.

 

    Нині Іван Микитович перебуває на заслуженому відпочинку. Коли торік до його сімдесятиріччя вийшла ювілейна стаття в нашому часописі, багато схвальних відгуків довелося чути від старожилів Вербівки: «Правильно написали, за нього ми зажили в достатку. До всього мав діловий підхід, мислив і діяв масштабно». У першу чергу думка громади була врахована, коли на черговій сесії сільради депутати одностайно прийняли рішення про присвоєння Івану Микитовичу звання «Почесний громадянин села Вербівка». Радісно винуватцю події, його численній родині. Виходить, недаремно прожив життя, якщо так постановили люди.              

Тетяна Чмут,

Ксенія Шестова (фото),

«Вісті Балаклійщини»

Канал не знайдено