Калькулятор расчета пеноблоков смотрите на этом ресурсе
Все о каркасном доме можно найти здесь http://stroidom-shop.ru
Как снять комнату в коммунальной квартире смотрите тут comintour.net Как правильно варикоз лечить

«КІНДЕР, КІНДЕР ЗІ МНОЮ!», або ОСТАРБАЙТЕР НАДІЯ

4111

     Селище Нафтовиків, яке знаходиться в безпосередній близькості з нашим райцентром, отримало свою назву разом із розбудовою наприкінці п’ятдесятих. З відкриттям газоносної Шебелинки різко зріс попит на інженерні та робітничі кадри однієї з провідних галузей країни.

    Для вирішення житлової про-блеми спершу нашвидку бу-дувалися будиночки барачного типу, згодом з’явилися перші багатоповерхівки у по-народному прозваній «північній» частині селища, особливого масштабу будівельний бум у селищі досяг наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесятих років минулого століття. Саме в той період в одній із тамтешніх двоповерхівок отримала квартиру і Надія Терентіївна Савіна, оскільки працювала кухарем на бурових у системі нафтогазгеології. «Буровиків чотири рази на день годувала», – саме так вона говорить про своє професійне призначення.

     Надію Терентіївну знаю з дитинства як свою сусідку, але навіть не здогадувалась, що ця оптимістична, життєрадісна жінка в ранньому дитинстві зазнала таких поневірянь, що якби їй не так тяжко давалися спогади про них, то їх вистачило б не на газетну публікацію, а на повноцінний літературний твір.

     Наближається 22 червня – трагічна дата в житті нашого народу, але сповна її трагізм усвідомлює тільки той, хто виніс його на своїх плечах, особливо дитячих. Коли розпочалася війна, дівчинці Наді було всього шість рочків. Вона проживала разом з батьками в селі Пролетарське Зміївського району.

      – Було в нас дві невеличких кімнати, які до нас послугували за келії монахам. Нічого особливого, та все-таки свій дах над головою. Батька призвали у перші ж дні війни. Невдовзі прийшло сповіщення, що пропав безвісти. До сьогодні не знаю, де наклав головою, не маю можливості уклонитися його праху. Мама працювала в місцевому колгоспі на рядових роботах. Уже як там воно було перші два воєнних роки, я в усіх деталях не переповім: щось знебарвилось у пам’яті з часом, щось втратило свою гостроту, а щось було таким нестерпно тяжким, що воно неначе заслоном від мене відгородилось. Зате ніколи не забуду, як у наш будинок влучив снаряд. Мама саме влаштувала вдома лазню. Врятувалися дивом, а на вічний спомин про той день ось цей глибокий шрам на лівій нозі, осколкове поранення, – для переконливості Надія Терентіївна показує задавнений рубець, м’яко проводячи по ньому рукою. – Німчури було в нашому селі – хмарою товклися в ньому. Та якби ж по-мирному, а то стрілянина, ґвалт, розбій, ворог, одне слово. Певний час ми з мамою перебивалися з хліба на воду, а то вже й окрайця не лишилось. Забідкалась мама і, незважаючи на перелом ноги (якось вона примудрялась на ній шкутильгати), вирішила обміняти щось з останньої більш-менш пристойної одежі на хліб. Було це вже в 43-му. Мені наказала сидіти вдома. Легко сказати… Від голоду не тільки люди змучились, а й пацюки знахабніли – повилазили з усіх ущелин і давай нишпорити нашими вбогими закутками. Спершу відбивалась від них то картоплиною, то ще чимось їстівним – вони, як саранча, вмить переточували все своїми гострими пащами, а коли вже зовсім нічого не залишилось, стало мені кепсько. Пацюки задумали поживитись мною, приноровлюючись то за п’ятку, то за руку вхопити, аж поки в мене не сяйнула думка заховатись у печі за заслінкою. Розігнала їх звідти віником, скрутилася клубком і сиділа в пічний задусі, аж поки мама не прийшла. Не встигли ми ще як слід насититись з роздобутого нею, як розпочалася облава. Поліцаї разом з німцями уривалися до помешкань, силком виганяли з них пожильців. Я трималася мами, а вона, бідолашна, ледь встигала за іншими, бо дуже вже боліла їй нога. Спершу повезли нас у сусідні Соколи, а згодом переправили до перевалочного пункту в Києві. За три місяці потому з’явився покупець із німців. Він уважно вдивлявся в натовп, намацуючи очима підходящих йому людей. Напевно, оцінював з точки зору фізичної витривалості. На хвильку зупинився і біля нас із мамою, ціпком наказавши їй іти слідом.

42

      – Кіндер, кіндер зі мною! – благально дивлячись йому у вічі, не так словами, як серцем вимовила вона.

       – Гуд, кіндер, гуд, – поблажливо дозволив він.

       Затим був товарний вагон. Місяць вони бовтались у ньому разом з десятками таких же мучеників, як і самі. Одного дня двері вагону відчинились і вони опинились серед людського моря. Німецькі наглядачі добре знали свою роботу: стариків скеровували до одного гурту, дітей – до другого, молодь і людей, що були ще в силі – до третього. Мама Надійки знову кинулась до німця, який жестами регулював людські потічки: «Не розлучайте, благаю!» Він не знав нашої мови, але бачив молитовно схрещені руки слов’янки, відчував, з яким надривом вона просила за своє дитя – і щось людське зворухнулось у ньому, і разом зі словом «гуд» він штовхнув їх обох до групи остарбайтерів.

      – Бауер наш був із солідних багатіїв: мав в обробітку чимало землі, незліченно всякої домашньої худоби, ще й спиртзавод на додачу. Людей на нього працював не один десяток. Мене від роботи, хоча мала всього вісім років, теж ніхто не відсторонив – щодня чистила купу овочів, виконувала нескладну хатню роботу. Бувало, що місцеві німкені жаліли мене – наливали незбираного молока (самий тобі вершок), щось примовляючи при цьому. Ще тоді я запримітила, що німецька акуратність – не міф: кожна із сільських фрау була обов’язково в білому накрохмаленому фартуху, на голові – щось на зразок чепчика або білосніжна косинка. Так у вимушених наймах на чужині минули два роки. Боячись радянських військ, німці спішно кидали нажите й тікали куди подалі. Спустілі оселі час від часу «прочісували» есесівці, які нікого не щадили. Настала черга тікати і нам від неминучої погибелі. Блукали, переховувались, завмирали від кожного шереху, але таки натрапили на своїх за 30 кілометрів від Берліна. Вони привезли нас до перевалочного пункту. Народу – море. Пороззирались довкруж, порозпитували – і вже ми в потягу, їдемо додому. Всякого люду траплялось нам і на зворотному шляху. Були й такі, що придивлялися, чи не буде в нас чим поживитися. Мабуть, приблизно так мислили і поляки з душею розбишак, коли ми проїжджали Польщу, які несподівано з’являлися на станціях і, як саранча, оббирали тих, у кого було що взяти. З тими, хто чинив опір – не церемонились, могли і кулю в лоба запустити. Були серед нас і поранені бійці. Я завжди відгукувалася на їхнє прохання подати води, допомогти підпалити цигарку, якщо руки їм були непідвладні. Так дісталися Харкова, вид на який відкрився суцільними руїнами. Здається, можна було б полегшено зітхнути, та де там! Люди в погонах відразу взяли нас під варту. До мене їм особливого діла не було, а от маму два тижні допитували: з примусу чи добровільно поїхала до Німеччини? Завдяки тому, що німці завжди вирізнялися скрупульозністю і точністю, особливо, якщо йдеться про документи, кегебешникам вдалося знайти задокументовані докази її невинності. Знайшлись і свідки, які довели, що не з доброї волі ми гнули спину на ситого бауера за миску юшки. Вдуматися, скільки дармового труда було витрачено на таких бауерів у роки Другої світової! От тобі і сита Європа.

43

       Вдома на Савіних чекало нове випробування: будинок, у якому вони проживали, перетворився на купу цегли. Покладатись мама з донькою могли тільки на себе. Засукала рукава Савіна старша і стала до роботи в рідному колгоспі, який за роки війни багато втратив і в техніці, і в живій силі. «Жінки в тяжкий повоєнний час були основною тягловою силою і в полі, і на фермі», – говорить, неначе припечатує слова, Надія Терентіївна. Дівчина кинулась було до навчання, та тільки два роки освіти і здобула – треба було матері допомагати, якось виживати. Працею живиться її невгамовна натура і сьогодні. У квартирі Надії Терентіївни – ідеальна чистота, прикрашена квітами, а також виплетеними її ж руками килимками – яскравими, приємними для очей і м’якими на дотик. Квіти в неї повсюди – на підвіконнях і лоджії, на клаптику землі, який горнеться до її квартири. «Люблю я красу, люблю», – пояснює вона своє захоплення. Та ця краса рукотворна, за нею стоїть невгамовна, працелюбна натура жінки. Немовби вгадуючи мої думки, вона приносить дві акуратних папки з документами і почесними грамотами радянської доби з витісненим на лощеному червоному папері профілем Ілліча. У них закладена колишня трудова звитяга Надії Терентіївни, її гордість за змістовно й корисно прожиті роки. «Я навіть була кандидатом у члени партії, та мама, дізнавшись, різко осмикнула мене: «Куди ти зібралася, хіба забула, хто мені два тижні життя не давав, хто в тюрмі мене тримав? Це просто диво, що так обійшлося. І думати забудь!» Переосмислила й облишила з партійним просуванням». Уважно перебираючи документи, фотографії, грамоти, вона відділяє від них пожовклий прямокутний папірець, а в ньому текст, який мені захотілося подати дослівно: «Савіна Олена Дмитрівна, 1912 року народження, примусово вивезена до Німеччини 5 червня 1943 року. Знаходилась у м. Кронвальд, працювала у бауера на сільгоспроботах. Звільнена 3 березня 1945 року. Репатрійована до с. Пролетарське Зміївського району Харківської області 30 квітня 1945 року. З нею була дочка Надія 1935 року народження». Довідка видана Державним архівом Харківської області. За короткими, чіткими рядками – нелегка доля матері і дочки.

       За місяць, якщо зійдуться зірки, Надія Терентіївна зустріне свій ювілейний 85-й день народження. Вона живе його очікуванням, навіть дві пари туфель купила. «Оці, простіші за фасоном, – на щодень, а оці, з претензією на вишуканість, – на свято. Я хоча і в літах, люблю виглядати доглянуто. У шафі теж знайдеться, що одягти», – пояснює свої захоплення, зрозумілі кожній жінці, Надія Терентіївна.

       Хай же Вам здоровиться, дорога пані Надіє, хай ще довго-довго квітують не тільки Ваші палісади, а, найголовніше, – Ваші літа.

 

 

Тетяна Чмут,

 

«Вісті Балаклійщини»